Якось у лісі Коста-Ріки жило одне звірятко. Дуже воно не любило свою назву, що дали йому люди. Навіть не знало, чому його ті двоногі називають лінивцем. І думати не хотіло. Воно вело звичайний як для нього спосіб життя: жувало листя, спало і дуже повільно пересувалось по гілках і верхівках дерев. Пишалося тим, що він звір, а звірі можуть собі обирати імена на будь-який смак.
Цей лінивець назвав себе Гендрі. Йому було важко вимовити своє ім’я вголос, але йому це ім’я подобалось. Гендрі десь чув схоже ім’я серед людей. Він завжди хотів мати друзів. Намагався знайти собі товаришів, але, на жаль, нічого не виходило. І все це, як йому здавалося, через незначні дрібниці: підходив до мавпочок, а вони насміхалися з Гендрівої повільності й вайлуватості, стрибаючи прямо перед ним; підходив до метеликів, а вони одразу ж летіли геть, кепкуючи з нього. І навіть до своїх найближчих родичів, двопалих лінивців, він підповзав і пропонував дружити. А ті обзивали його бридким і негарним. Двопалі лінивці пишалися вродою своїх дітей та вважали, що вони – найгарніші тварини.
Одного сонячного безвітряного дня Гендрі як і завжди висів самотньо на гілочці та дрімав. А мавпочки гралися та раділи сонечку. Аж раптом лінивець відчув, що йому спинку припікає більше, ніж мало б припікати сонце. А носик вловив тривожний ледь відчутний запах диму. Він розплющив очі й роззирнувся. З верхівки дерева побачив унизу невеликий вогонь, що невідомо як там зайнявся. Гендрі не на жарт перелякався і почав щосили гукати іншим звірям: «Вогонь! Пожежа! Рятуйтесь!». Але ті почули не одразу. Та коли нарешті схаменулись, то запанікували і кинулися врозтіч. Гендрі радів, що вчасно попередив інших, але йому було потрібно рятуватися й самому. Він розумів, що надто повільний, аби утекти. На щастя, вітру не було і вогонь поширювався не швидко. Однаково, єдиний його порятунок був у тому, щоб якось загасити вогонь.
Зі своєї гілки Гендрі уважно роздивився довкола і побачив, що течію річки, що протікала неподалік, перегородила природна запруда. Вона утворилась, коли під час гроз у річку попадали гілки з дерев, а згодом течією нанесло листя і траву. От якби ж він устиг дістатись туди і розібрати запруду, річка залила б галявину і загасила вогонь!
Повільно Гендрі почав спускатися з дерева. Вогонь уже розгорівся не на жарт. Швидше, швидше до річки! Нарешті Гендрі дістався берега, уважно придивився і почав тягти найбільшу гілку, що перегороджувала течію. Він такого ніколи раніше не робив і це йому вдалося не відразу. Але думка про те, що це його останній шанс, надавала йому сил. Нарешті гілка піддалася, а за нею і друга. Щойно запруду було розворошено, решту справи доробила ріка. Течія з усієї сили прорвала запруду і вода залила береги. Гендрі теж підхопило течією. Якоїсь мить він думав, що потоне, але спритно схопився за низьку гілку якогось дерева, повз яке його проносив потік. На щастя, лінивці добре вміють хапатися за гілки!
І ось, коли вода нарешті зійшла, тварини почали поступово повертатись на рідну галявину. І зрозуміли, що Гендрі врятував не лише їх самих, а й їхній дім. Усі йому були надзвичайно вдячні.
Тепер у Гендрі багато друзів, адже всі усвідомили, що бути повільним не так уже й погано.
